У лютому виповнюється 120 років від дня народження видатної української співачки Оксани Петрусенко

Датою її народження вважають і 5, і 17, і 18 лютого, а за місце народження сперечаються Балаклава, Севастополь і харківська Балаклія. Існують навіть документи про хрещення доньки балаклійського селянина Андрія Бородавкіна в Севастополі, але місцем свого народження сама співачка називала Балаклію.

Її батько помер, коли дівчинці був усього рік, а мати повернулась до Севастополя, де жила до заміжжя. Саме там і охрестила дочку, яка вже починала ходити. Але як би там не було, єдиний у світі меморіальний музей видатної української співачки існує в Балаклії.

 Як квітка через каміння

До того як стати Оксаною Петрусенко, вона була Ксенією Бородавкіною.

Ніщо не віщувало їй долю видатної співачки: ну, співали батько з матір’ю, ну, безліч пісень знала бабуся – але хто ж в Україні не співає! Дитинство якось дуже швидко закінчилося: мати вдруге вийшла заміж, але новий чоловік безбожно пиячив, і після народження брата Івана вони розлучились. Дитиною вона співала в церковному хорі в Севастополі, грала на гітарі, але жити ставало дедалі важче, і в 15 років Ксенія, не довчившись у гімназії, влаштувалася на роботу на севастопольську взуттєву фабрику. Важка робота, мізерний заробіток і одна радість – пісня. Вона поруч була завжди: дівчина співала вдома, співала з подругами, у шкільному хорі, у самодіяльному хорі, виступала в дуетах та із сольними номерами серед робітників, залізничників, моряків. Талановиту виконавицю помітили професіонали – і запропонували місце хористки в заїжджій українській музично-драматичній трупі. Перший крок було зроблено, а з осені 1918 року Ксенія

Бородавкіна – артистка херсонського українського театру.

Херсонські «університети»

Очолював театр Іван Сагатовський – актор, режисер і просто доброзичлива людина. Його дружина Катерина Лучицька почала вчити Ксенію основам сценічного мистецтва, показувала, як треба поводитись на сцені, яка має бути дикція, інтонація, вона ж закликала не копіювати її гру, а шукати свій образ. У тому ж театрі Ксенія зустріла людину, яка, як тоді здавалось, стала її долею – актора Петра Бойченка. Коли він уперше почув голос Ксенії Бородавкіної, захоплено вигукнув: «Справжній діамант!» Він почав її вчити співати правильно, давав основи вокального мистецтва, вчив читати ноти з листа. Саме він придумав Ксенії Бородавкіній сценічний псевдонім Оксана Петрусенко, а згодом став її чоловіком. 
У 1920 році в Херсон приїхав виступати видатний український актор Панас Саксаганський. Петрусенко грала Наталку, а він Возного. Вони відіграли 10 спектаклів, і це були 10 справжніх уроків високого мистецтва. Возний у трактуванні Саксаганського був не комічним дурнуватим підстарком, а людиною, якій випало складне життя, але яка в душі зберегла порядність і людські почуття. Співала Петрусенко гарно, але дістала зауваження Саксаганського щодо реплік. Ще не раз їх творчі шляхи перепліталися, і кожна зустріч була для Оксани творчою школою.

Так поступово зростав професіоналізм співачки, набувався досвід.

Натомість з чоловіком – талановитим музикантом, диригентом, але людиною ревнивою і такою, що абсолютно не відповідала їй за характером, – вона незабаром розлучилася. Але залишився син Володя і псевдонім, під яким її знали по всій країні.

Харківська невдача

До 25 років у неї за плечима – 20 ролей найрізноманітнішого репертуару, невдала спроба навчання в Київській театральній школі, нескінченні гастролі з тим же херсонським театром півднем України і – багатющий голос, який своїм діапазоном вражав навіть знавців: Оксана легко брала мі третьої октави. Але такому діаманту було необхідне шліфування, і зробити це могла робота в серйозному оперному театрі. Оксана відправляється до Харкова – вступати на сцену столичної опери.

Головним диригентом Харківського оперного театру був видатний музикант Лев Штейнберг. Він мав свої – утім, доволі необразливі – примхи. Якщо чийсь спів йому подобався, він брав виконавця за підборіддя і казав: «Молодець, добре співаєш!» Так він, за своєю звичкою, збирався вчинити і з Оксаною. Але дівчина на очах у всіх відштовхнула диригента. Лев Штейнберг, сторопівши від несподіванки, вигукнув: «Ви не витримали випробування!» Шлях на українську столичну оперну сцену для неї було закрито.

Багато пізніше Оксана та Лев Петрович знайдуть спільну мову в Києві, але Харків для Петрусенко назавжди залишиться терра інкогніта. І справа зовсім не в якійсь особливій злопам’ятності співачки – просто до 1934 року вона працює далеко від України, в оперних театрах Свердловська, Самари й Казані. Саме ця робота стала для Оксани Петрусенко, яка не мала спеціальної освіти, справжньою школою. Оксана співає партії Аїди, Тоски, Лізи в «Піковій дамі», Марфи в «Царській нареченій», привносячи в будь-яку роль, крім унікальних голосових даних, безодню артистизму. Але всі ці десять років, проведені в Росії, вона тужить за Україною і на концертах незмінно співає українські народні пісні.

Шість київських років

У 1934 році столиця України переїхала з Харкова до Києва, а незабаром Оксану Петрусенко запросили співати в Київському оперному театрі. Здійснилася мрія дочки балаклійського селянина, мрія севастопольської фабричної робітниці, чиї феноменальні здібності високо цінували сучасники – Іван Козловський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька. Преса сповнена хвалебними рецензіями, на спектаклях і концертах – аншлаги, уряд нагородив орденом «Знак Пошани», глядачі інакше як «наш соловейко» її не називають, а вона працює. Працює – і тужить: є все, крім жіночого щастя. З другим чоловіком – співаком Василем Москаленком – життя не склалося.

Їй було майже 40 років, коли вона зустріла нове кохання. Але він був одружений, а руйнувати що-небудь, тим більше сім’ю коханої людини, було не в правилах Оксани. Вона чекає дитину, перенісши на неї всю силу свого почуття. Через кілька днів після її народження Оксана Петрусенко померла.

Її голос і досі звучить з грамплатівок і дисків. Ноти з піснями та аріями з її репертуару й досі видаються. Про неї написано кілька книг і ходить безліч легенд. Нею пишається Україна. І з уклоном приходять до балаклійського музею люди – дізнатися про життя співачки, для якої спів був не роботою, не способом домогтися успіху, а життєвою необхідністю. Такою ж, як дихання.

Дев’ять легенд про Оксану Петрусенко

Кажуть, що в 1917 році під час виступів Шаляпіна в Севастополі Оксана отримала можливість прослуховування у великого співака. Але, посоромившись, в останню хвилину відмовилася від цієї спроби.

Кажуть, коли в 1936 році в Москві проходила Декада української літератури і мистецтва, у рамках якої у Большому театрі давали «Запорожця за Дунаєм», то спектакль був мало не зірваний: Оксана виконала арію з партії Одарки «Ой, казала мені мати...», і в залі почало творитися щось неймовірне – публіка кричала «біс». Але у Большому театрі не дозволялося співати на біс. До пульта диригента підійшов чоловік у цивільному й шепнув декілька слів. Диригент, порушуючи всі традиції, наказав оркестру повторити арію.

Кажуть, що після урочистого прийому в Кремлі на честь провідних українських артистів вождь подарував їй свою фотографію з дарчим написом: «Товаришу Оксані від Сталіна».

Кажуть, що влітку 1937 року, коли над головою Раднаркому УРСР Панасом Любченком, який, за чутками, протегував співачці в Києві, нависла загроза арешту, саме Петрусенко, дізнавшись про насування небезпеки, встигла його попередити. Любченко покінчив із собою, застреливши перед цим дружину.

Кажуть, що в західноукраїнській пресі того часу з’явилося повідомлення про розстріл і самої Оксани Петрусенко.

Кажуть, що на початку жовтня 1939 року у Львові на центральній площі Оксана мала виконати нову пісню Давида Покрасса та Василя Лебедєва-Кумача «Україно, моя Україно» в супроводі духового оркестру. Організаторам здалося мало одного оркестру, і вони запросили ще один. Не було тоді «фанери», але голос співачки витримав випробування, його було чути навіть тоді, коли одночасно звучали два оркестри.

Кажуть, що на вулицях українських міст, де б вона не з’являлася, відразу виникав натовп шанувальників, який ішов слідом, захоплюючись і пишаючись своєю землячкою.

Кажуть, що саме Петрусенко посприяла тому, щоб Катерину Білокур взяли в Миргородський художньо-керамічний технікум. Катерина була в родині старшою за віком, і батьки були проти того, щоб вона стала художницею. Коли вони все ж дозволили дівчині вступити до Миргородського художньо-керамічного технікуму, виявилося, що в неї немає документа про шкільну освіту. В останній надії юна художниця написала листа Оксані Петрусенко; втручання співачки допомогло.

Містичний відтінок має історія з канделябрами, придбаними Оксаною Петрусенко в ленінградському антикварному магазині незадовго до смерті. Купуючи їх, співачка гірко пожартувала, що ці канделябри можна буде поставити їй в узголів’я, коли вона помре. 
Напередодні зустрічна циганка несподівано й наполегливо порекомендувала їй не народжувати другу дитину. А в день кончини вона уві сні почула голос, який попередив її, що смерть близька, і вже час запалювати канделябри...

За матеріалами газети «Слобідський край»

Верховна рада України
Президент України
Урядовий портал
Харківська обласна державна адміністрація
Харківська міська рада
Національне агентство з питань запобігання корупції
Українська асоціація районних та обласних рад
Асоціація органів місцевого самоврядування Харківської області
Рада почесних громадян Харківської області
СБУ
Запобігання та виявлення корупції
Безпека та довіра
Конкурс Масельського
Дитячий телевізійний фестиваль «Дитятко»
Громада очима дітей
Ефективна первинна медицина в громаді
Гранти
Харківський центр туризму
Слобідський край
Ресурсний центр сталого місцевого розвитку
РЕГІОНЕТ
Харківський регіональний інститут державного управління
Форум Фактор
Угода мерів
КП
КП
Харківський обласний центр здоров'я